12 жовтня 2016 року перший заступник голови правління ГО "Волонтерський центр Запоріжжя" Валерій Матченко розповів про війну, волонтерство та козацький дух української нації
ДОБРОВОЛЕЦЬ ВАЛЕРІЙ МАТЧЕНКО: "В МЕНЕ ЗА ВЕСЬ ЧАС НА ФРОНТІ ОДНА ЛЬГОТА БУЛА – ПО-ГЕРОЙСЬКИ ЗАГИНУТИ ЗА УКРАЇНУ"
***
Я пенсіонер. Активістською діяльністю займаюся давно, бо претензії до влади були завжди, ще з часів комуністів. Колись вступив до партії "Свобода", навіть був там замом міського голови, а зараз я зам обласного голови по військових питаннях. Мітинги проти існуючої влади ми збирали, починаючи з 2010 року.
На Майдані я був десятником у третій сотні, але в лютому повернувся в Запоріжжя, бо там теж почалися протистояння. Ми почали проводити мітинги під облрадою.
А коли ворожі паскуди окупували Крим, організувалася самооборона. Я там з перших днів. Згодом став десятником. Під облрадою ми фактично жили, охороняючи будівлю. Вистояли - і почали будувати блокпости на дорогах – на донецькому, маріупольському та інших напрямках. Це було в березні. Нам трохи допомогла військова частина - видали намети, але зброї в нас майже не було. Ті хлопці, що мали власну зброю, приходили з нею. Чергували ми по дві-три доби і затримали дуже багато речей, які нелегально провозились повз нас.
А в травні я пішов у військомат, щоб поїхати на фронт, але мені відмовили. Хоча я показав їм свої документи і сказав, що я спецназовець, бо в армії служив в морській піхоті і був замом командира взводу розвідки. У відповідь на запитання, чому не беруть, почув: "Если бы Вам было хотя бы 60, были бы шансы", - а мені у 14-му році було 64. Проте набір вони вели, чорт їх знає як: алкоголіків могли понабирати і хлопців зовсім молодих необізнаних, а от спеціалістів – ні.
Я почав волонтерити. Спочатку їздив у 72 бригаду, вони стояли за Маріуполем в Амвросіївці. І якось разом із розвідкою 72-ої потрапив у пастку. Це сталося у липні, тоді 72, 89 і Нацгвардію відрізали вороги – перекрили дорогу з обох боків. З одного – Росія, з іншого – оті донбасівські тварюки. Зі мною поїхали тоді дві дівчини і один хлопець. Я встиг їх відправити, а сам залишився, бо розумів, що хоч щось вмію і знаю, тому зможу допомогти. У хлопців з 72 було всього декілька БМПшек і все.
Тоді загинуло немало людей, тому що по нам били "Градами" з кордону Росії, а нашим категорично було заборонено стріляти у відповідь. Вибиралися ми звідти попід кордоном. Командир розвідки Сан Санич не пішов дорогою, якою потрібно було відступати за наказом. А інші пішли через Волноваху, і дуже багато хлопців загинуло, а ми дійшли до Маріуполя без єдиного пострілу.
Коли я повернувся додому, почав возити допомогу для "Донбасу".
Тоді ж у липні у донбасівців і залишився воювати без усілякого оформлення.
Артьомівськ взяли майже без пострілів, потім вибили сєпарів з Попасної.
В Іловайськ поїхав якраз тоді, коли там от-от коридор мав бути. Встиг вивезти звідти трьох поранених в Курахово. Навіть не знаю, як ми вискочили, але встигли до того, як там все замкнулося.
А коли я знову поїхав додому, якраз організувався з нашої самооборони 37 батальйон. Прийшов у військкомат - і мене знову послали. Але я все одно з 37 поїхав, знову ж таки з розвідкою і поза штатом.
Взагалі в мене за весь час на фронті одна льгота була – по-геройськи загинути за Україну.
3 37 батом я повоював в Авдієвці і Бахмутовці. Ми на блокпостах не стояли, а як розвідка перекривали дороги, виїжджали на перехоплення ворога і робили зачистки. Часто виходили на сільську дорогу, на якій блокпостів ні було, ні з нашої, ні з сєпарської сторони. Вона була неподалік від Ясинуватської розв’язки і йшла на Донецьк. Там ми теж виконували певні завдання - заходили в тил сєпарів.
В грудні я зустрів свої 65 років. Боїв тоді майже не було, а от обстріли - дуже сильні.
Тоді сєпари розбомбили штаб нашого батальйону, який розташовувався на фермі.
На Бахмутовці був цікавий третій блокпост. Через дорогу в ста метрах від нього стояли сєпари, а між ними водонапірна башта - на ній три прапори: російський, український, і "деенерівський. Башта стояла на їхній території, але коли сєпари совалися, щоб зняти наш прапор, ми сказали, що підстрелимо кожного, хто спробує це зробити.
Коли у 37 батальйона була ротація, я теж поїхав відпочити додому, але мені не сиділося вдома. Зідзвонився з Олегом Куциним – це командир "Карпатської Січі", і поїхав до них, спочатку в Первомайське, а потім в Піски. Наша позиція в "Карпатській Січі" називалася "Хортиця". Поряд стояв батальйон ОУН. Аеропорт - лівіше, і менше ніж за 2 км – Донецьк. Декілька разів ми завозили БК в аеропорт, але в основному прикривали дорогу до нього в Пєсках. Там були постійні бої і штурми.
В "Січі" я був командиром взводу. Завдання у нас було одне – тримати оборону, але ми самостійно придумували собі, чим зайнятись. Часто з побратимами проводили різні операції, щоб дарма не сидіти. Особливо я затоваришував з Іспанцем – замом командира з батальйону ОУН, бо ми з ним ще й волонтерили разом, до того, як почали воювати. Якось сіли з ним на "бехи", проїхали тихо по закоулках - і вискочили за 150 метрів від сєпарського блокпосту. Під’їхали до них поближче і обстріляли. З мішків на тому блокпості нічого не залишилось. З нами був кулеметник Денді, то коли ми відходили, він їм ще вжарив з кулемета. А коли поверталися, Стаф – ВО командира роти, кричав своїм у рацію: "Пєски, дівіться, то наші хлопці такий концерт влаштували. Вони зараз будуть повертатися, то прикрийте їх".
Ми часто щось таке виконували, бо в нас щодня було вітання від ворога мінометним обстрілом години з 5-6 ранку і десь до дев’ятої, а потім з дев’ятої вечора і до другої ночі, а то і довше.
Зимою ми не дуже вилазили, бо виявити розтяжку в снігу важче. А коли потеплішало, то що тільки не робили. Був такий цікавий момент, якраз ближче до зими, вже точно не пам’ятаю, але ми з Іспанцем, хлопцями з ОУНА і 93 бригади – всього нас було шестеро, витягли у сєпарів з позицій кулемет "Утьос". Підійшли до їхніх окопів близько, а їх немає - поховалися. А він же важкий, падлюка, але справилися.
Пам’ятаю, як влітку 15-го року з Курахова молоді необстріляні хлопці приїхали. Взагалі людей зі "Свободи" багато приїжджало, навіть студентів, і їх треба було якось вчити. Ми їх до 93 водили вчитися з кулеметів стріляти. Якось з новенькими п’ятьма хлопцями прийшли до Іспанця, щоб показав, як з СПГ стріляти. Почали вчитися, а якраз в цей момент сєпари мінометний обстріл влаштували. Стояли вороги тоді на "СТО Вольво-центр". Іспанець розсердився і каже: "Ну, падлюки, а тепер давай ми їх за це подраконимо". Найцікавіше, що на тому СПГ прицілу не було – розбили, тому він наводився по трубі. Разів п’ять вистрілив і накрив їхній мінометнй розрахунок. А потім почав кричати, щоб всі тікали по норах, бо отвєтка буде. А вони як почали по раціях кричати: "Да мы вас тварей, да за своих пацанов". А ми їм у відповідь: "Що, мало? Зараз ще додамо".
Ось так і жили...
Якось Іспанець поліз ставити на високовольтну вишку відеокамеру, щоб сєпарів добре бачити. Я прикривав його з ДШК. Але все пройшло без жодного пострілу. Потім, коли вони в себе теж камеру повісили, ми дивилися-дививлися - і вирішили того стовпа з камерою розстріляти з СПГ. Але з кулемета метрів 800, чи навіть більше – влучити важко. Проте трохи схитрували і з 5 пострілу стовпа того зняли.
Взагалі, де б я не воював, я офіційно був ніхто. Таких, як я, ще називали жартуючи – ОПГ, а ми поправляли, що ми не преступне, а патріотичне груповання.
З квітня 15-го року прийшла така установка, що всі в "Карпатській Січі" мають легалізуватися. Але я розумів, що ніхто мене не легалізує, бо купу разів вже намагався це зробити. І нас таких "ОПГшників" немало було на фронті. А "Січ" з тією легалізацією фактично розігнали. Я пробув з ними до вересня, потім повернувся додому, бо отримав дві контузії і травму коліна. А взимку, коли Січ розігнали, приєднався до ОУН, вони стояли в тих самих Пісках.
В мене ще з часів самооборони в десятці був хлопчина один – Данило Касьяненко
Йому ще й 18 років не було, коли в самооборону прийшов, а він нас надурив, що йому більше. Весною 15-го року теж в "Карпатську Січ" записався, був з нами в Пісках. Я навчав, як зі зброєю поводитися його і ще одного хлопця Олега з Ромнів з позивним Характерник. А коли я поїхав додому з контузіями і травмою коліна, вони вдвох загинули на позиції "Мурашник" – міною вбило. Дуже шкода хлопців. У Данила батьки залишились, я з ними інколи спілкуюсь, а у Олега дружина і дві доньки. Він постійно з нею по телефону розмовляв – не міг наговоритися, наче відчував, що загине. Вона не знала, що він на фронті, казав, що на полігоні.
А Іспанця сильно поранили в коротенькому бою, коли ми з завдання йшли: одна куля попала під серце, друга по щоці пройшла, а третя у ліве плече попала. Він вже рік лікується – руку розробляє. Йому дали другу групу і написали "загальна хвороба".
Ми не могли просто сидіти, коли по нам стріляють. До нас постійно приїжджали перевірки і просто душили. Якось один генерал до нас доїхав, не буду називати його прізвище, а в нас якраз "Утьос" заклинило. Це вже в лютому цього року було. Наказ був ні у якому разі не стріляти, не відповідати ні на що. А я пішов на свою позицію без каски і бронежилету. Заліз у наше укриття, де той "Утьос" стоїть, там стрічкопротяжка не працювала, розібрали ми її з Касьяном - прапорщиком зі Львова. Полагодили, стрельнули – протяжка працює. Касьян залишився, а я повернувся в будинок. Заходжу, а там це кодло стоїть. І той генерал підняв кіпіш, що я без спорядження ходжу. Правда, коли дізнався, що я не мобілізований – заспокоївся. Аж раптом кулемет мій почав тарахтіти, може куль 20 випустив, хвилини 2 бив – не більше. Потім дізнався, що то Касьян по сєпарах стріляв. Перед нашими позиціями був автобусний парк розвалений, і туди два прапора поставили – український і ПС. А сєпари якраз полізли в той момент ці прапори знімати.
Потім чую вибухи - полетіли з того боку АГС. І тут такий крик піднявся від тієї комісії. Вони заскочили в будинок, як почав той генерал виступати: "Да кто посмел не выполнять приказ", - злякалися, мабуть АГСів. Врешті вони сіли і поїхали. А сєпарам відповідати виїхала наша "беха". Я для неї вогонь корегував і мабуть контузило, бо пішла кров носом. Медики довго зупиняли. Потім сказали, що треба в госпіталь їхати в Селідово, але я поїхав додому і там лікувався.
З тих пір я поки що вдома. Мені дуже не подобається, коли забороняють постійно стріляти. І ти, як дурак: дві години відчергував і сидиш потім в бункері.. Тільки дивишся, то снайпер стрельне, то щось прилетить, а ми мовчимо.
Але я все одно повернуся воювати. Зараз у Запоріжжі займаюсь громадською діяльністю і чекаю, поки долікується Іспанець, з ним ми знайдемо, що нам робити на фронті.
Взагалі війна стала незрозумілою, і в мене є дуже багато запитань до влади: стріляти не можна, торгові відносини з Росією існують, санкції ми не вводимо. Але наші мотиви, патріотів, якими були, такими і залишились: ми захищаємо свою Батьківщину, і нікого сюди не пустимо. І якщо потрібно – я поляжу за свою землю.
PS: Нагороди, які отримав Валерій Матченко: медаль від Української Православної Церкви Київського Патріархату "За жертовність та любов до України", нагрудний знак "Учасника АТО", орден "За заслуги перед запорізьким краєм III ступеня", нагрудний знак "За військову доблесть".
Прес-служба ГО "Волонтерський центр Запоріжжя"
Використано ресурси:
http://censor.net.ua/resonance/407374/dobrovolets_valeryi_matchenko_v_mene_za_ves_chas_na_front_odna_lgota_bula_pogeroyiski_zaginuti_za_ukranu
http://www.vv.com.ua/news/98233
